Моє село
Давайте перенесемось у мій затишний куточок дитинства.
Якщо ви колись ночували у селі, то знаєте, шо повноцінної тиші там не буває від слова ніколи. Навіть запівніч, коли, здавалося б, всі вже провалились у десятий сон, дім не мовчить. Старі половиці скриплять наче між собою, вітер задуває у дрібні норки, проїдені мишами або старістю. Собака розбірливо розповідає, що вона бачить на вулиці: якийсь п’янчуга тільки-но повертається додому, підлітки перелазять через паркан, щоб обійти звіра (вночі собака може просто не впізнати у вас “свого”), і знову ж таки, вітер задуває у ставні. У кімнаті тепло, тільки годинник відбиває “тік-так”.
Тік-так. Від килиму на стіні віддає затхлістю і пилом. Його давно вже ніхто не чистив. Якщо так подумати, я ніколи не бачила, щоб його чистили, навіть коли знімались всі килими і мились на вулиці влітку під шлангом. А мені, на секундочку, вже аж вісім років.
Тік-так. Ліжко скрипуче і прогинається під моєю вагою. Але мені тепло і затишно під ковдрою. Поїздка у село - то справжня пригода. Завтра зранку я прокинусь з півнями і знову піду спати. Півні для бабусі. Вона встане, нагодує курей, нутрій, коней, крольчат, коз, качок…. А я приєднаюсь до неї трохи пізніше за чашкою козячого молока. Молоко у бабусі особливе. Зазвичай від молока кози тхне, але бабусине - зовсім без запаху! Я не люблю молоко в принципі, але випиваю стакан залпом вранці і ввечері. Інколи заїдаю печивом.
Тік-так. Дім на секунду затих, особисто для мене, і обережно опустив мене у сон.
Я, сокира і страх
Коли мені було десь три, тітка Ліля вирішила заїхати до нас після пологового будинку. Живуть вони не в місті, їхати у ніч не хочеться, а у нас їм завжди були раді. Як бонус, вона принесла Тімку - мого маленького братика. Загорнутий у білосніжну простинку, він спокійно спав на ліжку моїх батьків. Воно завжди здавалось мені величезним. Коли я впала і розбила коліно, воно вмістило і мене, і тата, і маму, і навіть мою старшу сестру. Я плакала, як не в себе, а ліжко тим часом зуміло поглинути ще й кілька м’яких іграшок, які прийшли мене обіймати.
Ліжко вміло ставати самостійним островком безпеки. Таким чином, ми вкривались на ньому, обговорюючи з мамою причину моєї сварки з дівчатами. На ліжку ми стрибали з сестрою, коли лишались самі (тільки не кажіть мамі). На ліжку я читала Гарі Потера батьку, який паралельно вмів ще й дивитись телевізор і ставити питання.
А тепер Тіма лежав на ліжку, також у своєму світі. Очі зажмурені, і зовсім не плаче. Між тим, довкола малюка зібралась повна група підтримки: моя мама, мама Тіми, я і тата з обох сторін. Чоловікам швидко наскучила наша компанія, і вони пішли “святкувати”, а я просто дивилась на братика. Я уявляла, як буду вчити його всьому, що вмію! Як кльово буде, коли він приїжджатиме з села до мого міста - я стільки покажу, я дістану всі іграшки, попрошу тата залізти на балкон і витягти мій дерев'яний конструктор. Ось тоді заживемо!
Мама часто говорила про сільських як про “людей другого сорту”, натякаючи на рівень життя, і я крок за кроком почала вірити у це. Звичайно, тоді я не розуміла причинно-наслідкових зв'язків, але мені подобалось бути кращою.
- Іра, насправді, мені треба з тобою поговорити, - тітка звернулась до мами. - Я знаю, як ти ставишся до дітей, я знаю, як ти їх любиш. Візьми хлопчика.
Розмова несподівано набрала обертів. Я нічого не помітила, але мама звернулась до мене:
- Дана, а піди до тата. Давай, - і так без зайвих питань мене спровадили за двері. У три роки підслухати розмову мені було не цікаво, тому все, що я знаю, я знаю з розповідей мами.
Так я знаю, що тітка Ліля сльозно просила маму забрати Тіма. Вона його не хотіла. Мама обожнювала дітей. Це було у ті часи, коли реклами з дитячих будинків крутили прямо по телевізору з написами “дві лапочки-сестрички чекають на сім’ю!”, і кожен раз, коли мама бачила ту рекламу, вона зверталась до тата: “А може, візьмемо?”. Але грошей добре що вистачало на нас з сестрою, нервів тим паче, і вона здавалась. А тут - жива дитина, у якої з неї одна кров. Сама прийшла до неї, прямо у руки. Все, як мама хотіла - малюк, хлопчик (я взагалі-то повинна була бути Данілом)... Нагадую, мама дуже любить дітей.
- Я візьму його, - спокійно сказала мама. - Але як тільки ти вийдеш за порог цієї квартири і лишиш дитину у мене, ти не маєш на неї жодного права. Не дай бог за 15 років ти приїдеш до нього і скажеш йому, що ти його мама...
У той момент вона була героїнею. Тоді мама була єдиною людиною, яка могла не розгубитись, потрапивши до подібної ситуації. Згодом такою людиною стала і я, скопіювавши мамині повадки майже один у один.
Ліля забрала Тіма назад і більше ніколи не гостила у нас у місті.
***
Тато привіз мене у село з самого ранку і пообіцяв забрати у вечері. У квартирі мені було нудно, а у місті - нецікаво. Там не походиш босоніж. У дорозі ми з ним обговорювали загадки всесвіту, тато щось поважно затирав за природу, а я то вмикалась, то вимикалась з розмови. І от нарешті я приїхала.
- Сідай, Діана, - бабушка крутилась у плити. - До нас ще Тіма приїхав!
Зі злощасного інциденту пройшло п’ять років, і, якщо чесно, я його зовсім не пам’ятала. Пройде ще років десять перед тим як цій спогад вспливе у моїй голові, коли мама розповідатиме свою історію.
Я рада бачити Тіму. Бабушка ніколи не дозволяє запрошувати дітей у гості, а так навіть запрошувати нікого не треба, коли гратись є з ким! Нам пощастило - кішка якраз народила п’ять симпатичніших кошенят, і вони вальяжно прогулювались по двору.
Бабушка лишила мене за старшу і пішла спати, діда взагалі 90 відсотків часу вдома не було, і ми грали з кошенятами.
- Дивись, як я можу, - казав Тіма і гладив кошеня. Він був гладкий і трохи незграбний. Говорив важкувато, хоча було видно, що поговорити зі мною йому хотілось. Але вийти зі мною на контакт в принципі не складно - мені подобалась сама ідея того, що у мене є брат, до того ж молодший.
Сиділи ми у повозці, яку дід зазвичай ціпляв до коня, щоб перевозити сіно. Перенесли всіх кошенят туди. Це щоб не втекли, будемо гладити їх годинами!
- Здорово, - я посміхалась. - І я так можу, дивись, який у мене котик!
- Дивись, який у мене котик, - Тіма не зупинявся. Тому я взяла на руки друге кошеня.
- У мене - два, - і посміхнулась. Тут Тім взяв котика зі своїх колін і жбурнув його о стіну. Я зупинилась.
- Як тобі таке? - він жбурнув друге кошеня. Вони пропіщали. Я прижала своїх котиків до себе.
Дитиною дуже складно бути сміливим, коли поруч немає дорослих, які скажуть, що робити.
Я встала і кинулась до кошенят. По одному випустила їх з повозки, і тоді вони кинулись у рассипну. Одне кошеня все ще було у руках Тіма, і без зайвих слів (бо слів я не знаходила) я забрала його і випустила, потім тільки вилезла сама. Я була зла, і хотілось плакати.
- Так не можна робити! – Я не витримала. Тіма вибрався з повозки і тепер стояв поруч зі мною.
- Чому?
- Тому що їм страшно, - сказала я.
Ми стояли посеред двору, обидва злі і ображені. Я – тому, що побачила незнайому мені до того дитячу злість. Тіма – тому, що хтось посмів йому перечити. І тоді він потягнувся за сокирою. Зранку дід колов дрова прозапас, і лишив величезний пень з сокирою у ньому прямо посеред двору. Сокира була вдвічі більшою за мою голову, і, напевно, дуже важкою, тому що навіть здоровий Тіма трохи прогнувся під її вагою.
Тоді він підняв її над моєю головою. У кількох сантиметрах від моєї голови він замер і спитав:
- А тобі страшно?
Мені було страшно. Але я була зла і горда. Я перемогла себе і не зробила шаг назад, глянула йому в очі і сказала:
- Не страшно.
Здавалось, що на секунду його план дав осічку. Вдвічі менший за нього дівчинці не було страшно. Тіма опустив сокиру, а я побігла перевірити, чи спить ще бабушка.
***
Коли тато приїхав забирати мене, я була рада. Я все ще відчувала стресс нещодавньої історії, дивитись на Тіму у мене не лишилось сил, і залишок дня я возилась на кухні з бабушкою. Ми їхали у здоровому камазі, який тато використовував для роботи, і розмовляли.
Говорити з татом було легко. Він був тим, хто пояснював мені, як змінюється день і ніч на здоровому шарі для фітнесу, який раніше був у нас вдома - з однієї сторони у шара було обличчя, це був день, і тато крутив його, щоб показати, як наступає ніч. Сонцем була лампа на моєму столі, а вирішила я про це дізнатись прямо перед сном, тому відбій ми відклали на кілька годин.
Я ніколи не скаржилась, але тато в першу чергу був моїм другом, до того ж, зовсім трохи, але мене пропирала гордість за себе. Хто б міг подумати - маленька дівчинка не злякалась сокири! Мені було моторошно, але я вистояла! Відстояла своє я. Тому я взялась розповідати:
- Уявляєш, тато, Тімка підняв сьогодні на мене сокиру, - почала я, але мені не хотілось, щоб у Тіми були проблеми, тому я продовжила, намагаючись сконцентрувати увагу на собі: - Я у порядку! Ніхто не постраждав. Але, тату, я була дуже сміливою!
І я прийнялась у деталях розповідати, що сталось. Як він жбурнув кошенят, а я заступилась за них, як мені стало страшно, але я впоралась зі своїм страхом.
- Ти дійсно дуже смілива, - серйозно відповів тато. Я була задоволена. Тато визнав мою силу!
Коли ми зайшли додому, тато чомусь не пішов ставити машину на стоянку. Стоянка була далеко від нашого будинку, і ми зазвичай ходили разом. Разом ставили машину і разом йшли пішки від стоянки. Я вже говорила, що від макушки до п’ят татковою донькою? Але цього разу так не сталось, тато увів маму у кімнату, і наступне, що сталось - мама вилетіла з квартири з ключами. На той момент я вже була зайнята іншими іграми, тому не звернула особливої уваги.
Пройшло багато років перш ніж бабуся розповіла мені, що сталось. Мама взяла татову машину і рванула назад у село. Чорт його знає, що було на той момент в її голові, але це саме “щось” змусило її проїхати багато кілометрів назад до своїх батьків, у село, яке вона взагалі-то намагалась уникати. Занадто свіжими були спогади з дитинства. Але про це трошки згодом.
Вона вийшла з машини, взяла за руку Тіму, і дістала сокиру. По її обличчю було все зрозуміло. Бабушка думала, що вона його вб’є. Мама, тим часом, просто тримала сокиру у руках і дивилась на Тімку.
- Тобі страшно? - запитала вона. Тіма не відповів. Він взагалі ніяк не відреагував. Він був здивований, що його дії мали наслідки. – Я – доросла, ти – дитина. У мене є сокира, у тебе нема. Ти слабший. Тобі страшно?
За своїх дітей мама готова була рвати. Тільки це і читалось у її погляді. Вона відпустила Тіму.
- Не смій підходити до моєї доньки. Щоб я ще раз почула подібну історію, - вона не закінчила речення, але всі все зрозуміли.
Покатай мене, Орлік.
Мого діда боялась вся вулиця. Я особливо не розуміла чому, але мені це подобалось. Варто комусь було щось сказати у мою сторону, і я могла сказати, мовляв, ось зараз вийде дід і розбереться. Він був справжнім авторитетом - кремезний, великий, але дуже ніжний до мене. Дід любив мене так, як, напевно, мало кого любив у своєму житті. Він не вмів вимовляти свої почуття, але це було видно - кожен раз, коли ми приїздили, він показував нам з сестрою тварин: давав на руках потримати нутрій, крольчат, вмовляв забрати до квартири козу. Ввечері, коли всі його друзі збирались коло стола, я завжди читала вірші, виключно англійською. Ніхто нічого не розумів, але всі дуже пишались. Я закидала ногу за голову (у той час я займалась гімнастикою), і всі хлопали. Сцена мене бентежила більше ніж приносила задоволення, але я любила діда і бабусю, а вони любили похизуватись тим, що я вмію.
Інші діти ставились до мене з обережністю, з певною повагою. Коли дід виходив, він завжди питав, чи ображає мене хто, і, по правді кажучи, я завжди казала, що все добре і переживати йому не варто. Повторюсь, я ніколи не скаржилась - у діда були справи важливіші за мене. Нанести сіна, нагодувати тварин, орати землю…
Один раз дід повернувся у вкрай гарному гуморі. Ми тим часом на вулиці ділили територію - компанія розпалась на дві частини, і Маша розділила вулицю навпіл крейдою. Момент був серйозним, а дід приїхав на повозці з конем і, як зазвичай, запитав, чи ображає мене хто:
- Ні, дід, все добре! - посміхнулась я. Треба сказати, що інколи дід мене також лякав, особливо коли він підвищував тон, навіть якщо розмова велась зовсім неагресивна. Але я розуміла, що він просто не вміє по-іншому. Дуже швидко я вивчила, що це просто такий спосіб комунікації, і ображатись на нього не потрібно.
- Ну, тоді збирай всіх своїх друзів, я вас покатаю.
Діти оживились. Усі, хто на той момент вели сварку, впевнено покракували на ворожу територію. Не знаю, як у вас, але ми ніколи не просвящали у наші проблеми дорослих. Сварка миттєво була поставлена на паузу. І я їх розумію - не кожен день можна покататись на повозці! Я сама день у день мріяла про це, хоча коня бачила кожен день.
- Клич ще, клич усіх! - сказав дід. Було б якось дивно сказати йому, що друзі у мене закінчились, тому ми оперативно пішли по домам, і назбирали навіть тих дітей, які на вулицю виходили раз на тиждень у магазин. Повозка була наповнена догори - хтось сидів на сіні, хтось стояв і тримався за дерево, а мені дісталось найкраще місце прямо біля діда. Біля мене сіла Маша, моя найближча подружка, і ми поїхали.
Орлік, а саме так звали коня, летів як вітер. Здавалось, що дід нарешті дав йому повну свободу дій, нарешті дозволив мчатись так швидко, як той тільки захотів. Декілька разів ми дуже небезпечно розгортались, дійшовши до кінця вулиці (дід не став вивозити нас на її межі), але мені було дуже спокійно. Я довіряла діду і знала, що він не зробить нічого поганого. Ми візжали і веселились, а я пишалась, що це мій дід.
Коли поїздка закінчилась, усі пішли додому. Сварка забулась наче сама собою. Я емоційно розповідала бабушці, як здорово ми покатались з дідом. Сам дід пішов спати.
- Покатались? Но дед же пьяний в стельку, - бабушка розізлилась, але видохнула. Ніхто не постраждав, і то непогано.
А я збагнула, що все ж таки сталось. Одним тільки поглядом ми з бабушкою домовились нікому про це не говорити.
Сестри, матері і батьки
Було б неправильно сказати, що, коли моя мама з’явилась на світ, усі були задоволені. Це було в селі і доволі давно, вона була наймолодша з трьох дітей у сім’ї, оточена двома старшими братами. Дівчинка у селі це не те щоб позор, але це незручно. Вона не потягає сіно, не залізе на дерево збирати вишню, не викопає картоплю. Ладно, дівчинка в селі - дійсно позор. Як мінімум, так було прийнято.
Але моя мама робила все. Те, що вона була наймолодша і іншої, біологічно слабкішої статі, не давало їй жодних переваг. Тому коли дід казав, що гуляти піде тільки та людина, яка збере два відра полуниці, мама брала два відра і йшла на город. Коли треба було прополоти город - мама полола город. Коли треба було лізти на вишню – вона лізла (до речі, краще за деяких хлопців). І так з усім.
Плюси з’явились тільки згодом. Коли у тебе купа старших братів, про тебе знають усі. Скоріш за все, тебе не захочуть ображати, бо можна отримати ляпаса. Тебе кликатимуть гуляти з дорослими і кремезними хлопцями у компанії братів, ти лазитимеш з ними по деревам, і, загалом, життя здаватиметься не таким поганим.
Якось у компанії маминих друзів сталась суперечка. Точніше, у мами сталась суперечка. Справа в тому, що разом з ребятами завжди гуляв Малий – хлопчик трошки молодший за всіх, з не дуже вдалої сім’ї. Він виконував особливу функцію хлопчика «подай-принеси», а компанія завжди ділилась з ним їжею, що приносили у двір з дому. Усіх все влаштовувало, Малий був свій. Його не ображали і не відганяли, просто прийняли, от і все. Юра був того дня не у дусі:
- Малий, сходи у магазин, - відчеканив він. Малий був зайнятий іншою справою, але все одно підвівся.
- Юра, сходи сам, чого ти його ганяєш, - вступилась мама.
- Як це, чого? Йому корисно.
- Тобі також корисно. Ти що у нас, Король?
- А ти типу Королева?
Суперечка розросталась. Поступово на вулицю почали виглядати люди, зацікавлені, що ж тут відбувається. Олег, найстарший з братів, вийшов з дому, сів на паркан та вальяжно закурив. Він нічого не казав, лише спокійно сидів і потягував цигарку. І пильно стежив. Бабуся вийшла на галас, але, не наважуючись переривати підлітків, підійшла до одного зі своїх старших синів, Олега:
- Що ти тут робиш, Олеже? - вона не розуміла публічних дискусій – що подумають люди? Олег потягнувся:
- Усе добре, ма. Я просто спостерігаю.
- Олеже, він же її вб’є, подивись!
- Нехай тільки спробує, - Олег не зводив з них очей.
Насправді мамі не потрібна була допомога. Вона сама була собі лицар, принц і козак. І у горящу ізбу увійде, і коня на скаку зупине. Краще за неї ніхто не знає, що у тебе є тільки ти.
Бабуся
Бабусія обожнювала вірші. Вона складала їх все життя, охайно переносячи з одного зошиту у інший, опускаючи ті, які їх вже не здавались достойними. Кожен ранок, коли я гостила у селі, бабуся приносила мені чашку козячого молока (бабусине козяче молоко не мало запаху, на відміну від звичайного!) і сідала зі мною читати свої старі вірші. Деякі я пам’ятаю напам’ять досі. Деякі вона тільки-тільки написала і потребувала моєї думки. Я успадкувала цей зошит, як найдорожчий скарб.
- Почитай ще, - благала я, випивши всю склянку. І бабуся починала:
О девчонке
В огромном мире, в необъятном мире
Жила девочка с матерью своей
Жилось легко ей, все ее любили,
Она любила всех своих друзей.
Жила девчонка возле самой школы
И часто, часто говорила мне,
Что любит школу ту, родную школу,
Что научила многому ее.
Я ту девчонку часто вспоминаю
И слезы счастья капают из глаз.
О! Та девчонка, милая девчонка,
Мены ты слышишь, в этот поздний час?
Я уявляла собі ту дівчинку мого віку, що любили всі довкола, що жила біля самої школи і кожного дня прокидалась за десять хвилин до занять. Я уявляла, як вона сидить і вчить уроки, так само як я роблю кожен день.
Я благала ще. І бабуся починала.
Зірки
Вночі суворо було заборонено виходити у туалет самій. Чому? Тому що він був на вулиці, дорогою до городу, а по темряві ти ризикуєш наткнутись або на випившего діда, або на крадія, або, не дай Боже, на сплячого сусіда у канаві. Маленьким дівчаткам не радять на таке дивитись, тому мене від гріха подалі також оберігали від таких неприємностей.
Але бабуся вже спала, дід - тим паче, а на вулиці ще не було настільки темно, щоб налякати мене. І мені чомусь дуже хотілось гуляти. Не стільки у туалет, а саме подихати літнім повітрям. Щось на вулиці кликало мене у той день.
Тому тихо, як мишонька, я відчинила три замки на дверях, що зачиняли на ніч, викралась на вулицю під покровом ночі та побігла до городу. Мені кров з носу треба було відчути ту волю, той простір довкола, осягнути, де я знаходжусь. Повітря було тепле з запахом літа.
А потім я підняла голову. Якщо ви живете у місті, то ви ніколи не бачили зірок. Ви навіть уявити собі не можете, як їх багато на небі. Що там дає вам побачити ваш смог та брудна занедбана атмосфера? У селі на городі я дивилась на тисячу крихітних вогоньків у небі. Серце забилось частіше. Таке враження, що у той самий момент я відкрила для себе цілий всесвіт - неосяжний та надвеликий.
Я повернулась до кімнати з таємницею, що зберігаю і донині.
Ілюстрації: Каріна Карец